Як «рускій мір» розігрує у Львові «польську карту»

Етапи «прохолоди» у стосунках Польщі з Україною настають акурат після Майданів. Це вже якась дурна традиція. Польща декларує себе адвокатом України у Європі, до честі «начальників панства» відстоює наші позиції поміж євроспільноти, але водночас за першої ж нагоди намагається вдарити у больові зони.

Після «помаранчевого» Майдану у Польщі раптово неймовірно активізувалася пам’ять про «орлят» та інших їхніх звитяжців, котрі воювали з українцями за «креси». Після Революції Гідності, в якій Польща однозначно підтримала наш проєвропейський вибір, поляки раптово відчули фантомний біль Волині. І жоден Адам Міхнік чи Андрій Павлишин, котрі, докладалися до порозуміння між новими поколіннями українців і поляків, не здатні понизити градус протистояння, перманентно накачуваний алогічним реваншизмом молодих польських націоналістів, відаючих про «креси» хіба з інтернету, мракобіссям окремих ксьондзів і фінансовим ресурсом Кремля. Формула проста, як двері, і вже, на жаль, спрацювала двічі: в Україні проєвропейські зрушення – Польща підтримує – Москві не подобається – Польща згадує старі болячки.

Тема, насправді, складна і доволі смердюча. І руйнує стереотипи цивілізованих людей. Бо у медійному суспільстві спалений гопотою синьо-жовтий прапор має в тисячі разів більший резонанс, ніж потуги інтелектуалів по обидва боки кордону примирити, поєднати, натякнути на усвідомлення спільних поразок і перемог.

Оскільки антиукраїнські провокації у Польщі відбуваються із дивною регулярністю, і навіть раніше привітний Перемишль певні сили намагаються перетворити ледь не в столицю антиукраїнства, то, очевидно, сценаристи очікували абсолютно симетричної реакції в Україні, передусім у Львові. Палення польських прапорів, вандалізм на могилах – це було у синопсисі російських політтехнологів.

У ролі проплачених агентів чи просто корисних дурнів виступали і окремі діячі польських організацій у Львові. Чого варта хоча би інтернет-вкиди від такого собі Костянтина Пижа, знаного у вузьких колах Львова «кресов’яка». Завдяки польським колегам із Фронту боротьби з інформаційною агресією Кремля дізнаємося: «Костянтин Пиж з «Польського Радіо Львів» в групі «Клуб патріотів» розмістив фотозображення Львівського оперного театру, обвішаного свастиками. Це фото покликане створити враження, що в Україні править нацистський режим. Ця фальшивка – це вже класика. Ця фотографія не є фотомонтажем, а походить зі зйомок комедійного фільму «Гітлер Капут», які відбулися аж в 2007 році. Фільм є у відкритому доступі, а сцена з Львівським оперним театром з’являється на 14 хвилині 18 секунд».

Слід думати, що над питанням пана Пижа і його конечної потреби розміщувати фейки про «львівський фашизм» вже працюють певні люди з певних структур.

Однак, як ішлося вище, спровокувати львів’ян на симетричну реакцію не вдалося. Це, треба зазначити, один з тих випадків, коли необхідно оголосити респект українським спецслужбам. Але, як кажуть наші сусіди з «кікіморських боліт», «нє митьйом, так катаньєм». Якщо не вдається посварити – треба залюбити до смерті.

Останнім часом на адресу Львівської обласної ради пішла справжня пошесть електронних петицій про українсько-польську дружбу. Дружба – справа шляхетна, але у даному контексті щось, м’яко кажучи, підсмерджує.

Так, петицію під назвою «Для прискорення процесу євроінтеграції, зміцнити соціально-економічні зв’язки з польськими партнерами» 29 листопада реєструє якийсь Володимир Єгорович Стрєжков.

«Шановний Олег Михайлович та депутати Львівської області! До вас звертається ініціативна група жителів Львівщини як до народних обранців регіону. 
Історично склалось так, що одне із провідних місць в європейській інтеграції України належало Галичині та її центральному місту – Львову.Львівщина – місце, де як у дзеркалі відображалася уся культура Центральної та Східної Європи. Саме тут утворювалася самобутня, космополітична за свої духом культура, які вбирала в себе найкращі ґатунки австрійського, польського та українського народного життя. 
Саме тут, в нашої області, немов у горнилі народжувалась культура всього регіону у своїй унікальності та самобутності. І сьогодні наш регіон не полишає своїх історичних позицій. 
Більш того, саме наша область, на нашу думку, має залишатись і сьогодні локомотивом руху України в Європу. І головною метою такого руху є поглиблення співробітництва із нашим головним сусідом, стратегічним партнером – Польщею з якою від давніх давен складались, хоча і не завжди, самі прості, але по-справжньому, міцні та перспективні стосунки. Для цього є усі умови, особливо останнє десятиліття. Декілька сотень тисяч поляків щорічно відвідують Львів та курорти Галичини. Щорічно до Польщі їдуть на роботу та просто, в якості туристів, декілька десятків тисяч громадян України. 
Останні події відкрили нові можливості для європейської інтеграції нашої країни, а Львівська область завжди була регіоном, який стояв в авангарді даного процесу. Галичина є одним із найпривабливіших регіонів для інвестицій з боку польських підприємців. Щорічно проводяться десятки конференцій, форумів, ділових зустрічей між представниками польських та українських неприбуткових організацій, фондів, реалізуються спільні проекти в таких галузях як освіта, наука, робота із молоддю тощо. 
Проте Львівська область, нажаль не повністю використовує той потенціал, який закладений в інтеграції з Республікою Польща та активізації зв’язків з нею. 
В той же час, критична економічна ситуація, яка склалася в Україні потребує рішучих мір. У зв’язку з цим просимо активізувати співробітництво з Польщею як нашим ключовим стратегічним партнером. Вибудовування самостійних економічних відносин з польськими містами і воєводствами дозволить вирішити проблеми нашого краю, перш за все, це сприятиме якомога більш швидкому подоланню сміттєвої, транспортної та інших нагальних проблем міста, а також допоможе створенню нових робочих місць», – дозволимо собі повністю і без купюр процитувати епістолу.

Станом на 18 грудня петицію підтримали аж дві особи. Але її не варто було б брати до уваги, якби інтернет-цидула була винятковою «блажжю» добродіяВолодимира Єгоровича Стрєжкова. «На око» понад 50% відсотківелектронних петицій до обласної влади в тому чи іншому сенсі стосуються польського питання і поглиблення стосунків.

«Жителі Львовщини за автономне налагоджування економічних зв’язків з Польщею», – називається петиція подана того ж таки 29 листопада якимось Олегом Володимировичем Гушиним. До речі, на відміну від опереткової петиції імені Стрєжкова, ця епістола станом на вечір 18 грудня вже набрала 1178 голосів з тисячі необхідних. Тобто її треба розглядати.

«Для подолання сміттєвої кризи зміцнити зв’язки з польськими партнерами», – так називається петиція, зареєстрована якимсь Ігорем Миколайовичем Мовчанюком. Ви будете сміятися, але дата реєстрації – 29 листопада!

А от Іван Миколайович Грач зареєстрував петицію «Львів’яни за налагодження прямих економічних зв’язків регіону з Польщею».Гадаю, дату реєстрації називати вже не варто.

Є ще петиція «Підтримати активізацію зв’язків Львівщини з Республікою Польща» від пані Валентини Михайлівни Пилипчук. Подано,звісно, 29 листопада.

Аналізувати можна ще довго, але чи є в тім потреба? Просто виникає питання: якого дідька саме наприкінці листопада у цілої купи мало кому відомих львів’ян раптово загострилася потреба співпраці з Польщею. Якщо не ліньки буде переглянути стилістику текстів петицій, то питання відпадуть самі по собі. Писано одною рукою, не носієм української мови, заточено під «думки простої людини».

А тепер головне – навіщо? Щось не зовсім схоже на дурнуватий тролінг системи е-петицій. Питання, звісно, до органів компетентніших, але не варто дивуватися, якщо завтра-позавтра наведені вище цитати з’являться на різноманітних кремлівських, сепарських чи просто «сірих» ресурсах», як ілюстрація прагнення мешканців Західної України до об’єднання з Польщею. Можливо, хтось звинуватить автора тексту у надмірній конспірології, але, як кажуть мудрі люди, краще бути готовим до несподіванок. Тим більше, що ідея Москви про «урочисте повернення» Галичини в обійми реваншистських сил у Польщі в обмін за лояльність в європейському політичному середовищі абсолютно не нова і, судячи з останніх подій, не знята з порядку денного.

Наприкінці, аж проситься цитата з інтерв’ю депутатки Сейму Польщі, заступника голови комітету із закордонних справ Малґожати Ґосєвскої, авторки доповіді в Гаазі про злочини Росії на Донбасі. Перебуваючи 9 грудня на сесії Міжпарламентської асамблеї України та Польщі у Львові, вона сказала польському виданню wschodnik.pl: «Ми можемо багато робити разом, але є одна річ, якою ми повинні зайнятися у дуже ретельний спосіб – це боротьба з радянською пропагандою. Саме пропаганда пробує нас розділяти, підігрівати настрої один проти одного. Саме через неї ми маємо справу з різного роду неприємними інцидентами – там спалили прапор, там побилися, тут образили якусь релігійну урочистість і так далі. Якщо спільно не займемося історичними питаннями, обговоренням цієї важкої для обох народів історії, ця справа завжди стоятиме між нами і дуже ретельно підігріватиметься державою, що є на схід від наших кордонів. Вона якраз зацікавлена в тому, щоб ми не співпрацювали, щоб між нами були ворожі стосунки. Але майбутнє наших країн належить нам, і ми маємо разом і спільно його будувати».

Роман Онишкевич, опубліковано в виданні Форпост

Етапи «прохолоди» у стосунках Польщі з Україною настають акурат після Майданів. Це вже якась дурна традиція. Польща декларує себе адвокатом України у Європі, до честі «начальників панства» відстоює наші позиції поміж євроспільноти, але водночас за першої ж нагоди намагається вдарити у больові зони.

Після «помаранчевого» Майдану у Польщі раптово неймовірно активізувалася пам’ять про «орлят» та інших їхніх звитяжців, котрі воювали з українцями за «креси». Після Революції Гідності, в якій Польща однозначно підтримала наш проєвропейський вибір, поляки раптово відчули фантомний біль Волині. І жоден Адам Міхнік чи Андрій Павлишин, котрі, докладалися до порозуміння між новими поколіннями українців і поляків, не здатні понизити градус протистояння, перманентно накачуваний алогічним реваншизмом молодих польських націоналістів, відаючих про «креси» хіба з інтернету, мракобіссям окремих ксьондзів і фінансовим ресурсом Кремля. Формула проста, як двері, і вже, на жаль, спрацювала двічі: в Україні проєвропейські зрушення – Польща підтримує – Москві не подобається – Польща згадує старі болячки.

Тема, насправді, складна і доволі смердюча. І руйнує стереотипи цивілізованих людей. Бо у медійному суспільстві спалений гопотою синьо-жовтий прапор має в тисячі разів більший резонанс, ніж потуги інтелектуалів по обидва боки кордону примирити, поєднати, натякнути на усвідомлення спільних поразок і перемог.

Оскільки антиукраїнські провокації у Польщі відбуваються із дивною регулярністю, і навіть раніше привітний Перемишль певні сили намагаються перетворити ледь не в столицю антиукраїнства, то, очевидно, сценаристи очікували абсолютно симетричної реакції в Україні, передусім у Львові. Палення польських прапорів, вандалізм на могилах – це було у синопсисі російських політтехнологів.

У ролі проплачених агентів чи просто корисних дурнів виступали і окремі діячі польських організацій у Львові. Чого варта хоча би інтернет-вкиди від такого собі Костянтина Пижа, знаного у вузьких колах Львова «кресов’яка». Завдяки польським колегам із Фронту боротьби з інформаційною агресією Кремля дізнаємося: «Костянтин Пиж з «Польського Радіо Львів» в групі «Клуб патріотів» розмістив фотозображення Львівського оперного театру, обвішаного свастиками. Це фото покликане створити враження, що в Україні править нацистський режим. Ця фальшивка – це вже класика. Ця фотографія не є фотомонтажем, а походить зі зйомок комедійного фільму «Гітлер Капут», які відбулися аж в 2007 році. Фільм є у відкритому доступі, а сцена з Львівським оперним театром з’являється на 14 хвилині 18 секунд».

Слід думати, що над питанням пана Пижа і його конечної потреби розміщувати фейки про «львівський фашизм» вже працюють певні люди з певних структур.

Однак, як ішлося вище, спровокувати львів’ян на симетричну реакцію не вдалося. Це, треба зазначити, один з тих випадків, коли необхідно оголосити респект українським спецслужбам. Але, як кажуть наші сусіди з «кікіморських боліт», «нє митьйом, так катаньєм». Якщо не вдається посварити – треба залюбити до смерті.

Останнім часом на адресу Львівської обласної ради пішла справжня пошесть електронних петицій про українсько-польську дружбу. Дружба – справа шляхетна, але у даному контексті щось, м’яко кажучи, підсмерджує.

Так, петицію під назвою «Для прискорення процесу євроінтеграції, зміцнити соціально-економічні зв’язки з польськими партнерами» 29 листопада реєструє якийсь Володимир Єгорович Стрєжков.

«Шановний Олег Михайлович та депутати Львівської області! До вас звертається ініціативна група жителів Львівщини як до народних обранців регіону. 
Історично склалось так, що одне із провідних місць в європейській інтеграції України належало Галичині та її центральному місту – Львову.Львівщина – місце, де як у дзеркалі відображалася уся культура Центральної та Східної Європи. Саме тут утворювалася самобутня, космополітична за свої духом культура, які вбирала в себе найкращі ґатунки австрійського, польського та українського народного життя. 
Саме тут, в нашої області, немов у горнилі народжувалась культура всього регіону у своїй унікальності та самобутності. І сьогодні наш регіон не полишає своїх історичних позицій. 
Більш того, саме наша область, на нашу думку, має залишатись і сьогодні локомотивом руху України в Європу. І головною метою такого руху є поглиблення співробітництва із нашим головним сусідом, стратегічним партнером – Польщею з якою від давніх давен складались, хоча і не завжди, самі прості, але по-справжньому, міцні та перспективні стосунки. Для цього є усі умови, особливо останнє десятиліття. Декілька сотень тисяч поляків щорічно відвідують Львів та курорти Галичини. Щорічно до Польщі їдуть на роботу та просто, в якості туристів, декілька десятків тисяч громадян України. 
Останні події відкрили нові можливості для європейської інтеграції нашої країни, а Львівська область завжди була регіоном, який стояв в авангарді даного процесу. Галичина є одним із найпривабливіших регіонів для інвестицій з боку польських підприємців. Щорічно проводяться десятки конференцій, форумів, ділових зустрічей між представниками польських та українських неприбуткових організацій, фондів, реалізуються спільні проекти в таких галузях як освіта, наука, робота із молоддю тощо. 
Проте Львівська область, нажаль не повністю використовує той потенціал, який закладений в інтеграції з Республікою Польща та активізації зв’язків з нею. 
В той же час, критична економічна ситуація, яка склалася в Україні потребує рішучих мір. У зв’язку з цим просимо активізувати співробітництво з Польщею як нашим ключовим стратегічним партнером. Вибудовування самостійних економічних відносин з польськими містами і воєводствами дозволить вирішити проблеми нашого краю, перш за все, це сприятиме якомога більш швидкому подоланню сміттєвої, транспортної та інших нагальних проблем міста, а також допоможе створенню нових робочих місць», – дозволимо собі повністю і без купюр процитувати епістолу.

Станом на 18 грудня петицію підтримали аж дві особи. Але її не варто було б брати до уваги, якби інтернет-цидула була винятковою «блажжю» добродіяВолодимира Єгоровича Стрєжкова. «На око» понад 50% відсотківелектронних петицій до обласної влади в тому чи іншому сенсі стосуються польського питання і поглиблення стосунків.

«Жителі Львовщини за автономне налагоджування економічних зв’язків з Польщею», – називається петиція подана того ж таки 29 листопада якимось Олегом Володимировичем Гушиним. До речі, на відміну від опереткової петиції імені Стрєжкова, ця епістола станом на вечір 18 грудня вже набрала 1178 голосів з тисячі необхідних. Тобто її треба розглядати.

«Для подолання сміттєвої кризи зміцнити зв’язки з польськими партнерами», – так називається петиція, зареєстрована якимсь Ігорем Миколайовичем Мовчанюком. Ви будете сміятися, але дата реєстрації – 29 листопада!

А от Іван Миколайович Грач зареєстрував петицію «Львів’яни за налагодження прямих економічних зв’язків регіону з Польщею».Гадаю, дату реєстрації називати вже не варто.

Є ще петиція «Підтримати активізацію зв’язків Львівщини з Республікою Польща» від пані Валентини Михайлівни Пилипчук. Подано,звісно, 29 листопада.

Аналізувати можна ще довго, але чи є в тім потреба? Просто виникає питання: якого дідька саме наприкінці листопада у цілої купи мало кому відомих львів’ян раптово загострилася потреба співпраці з Польщею. Якщо не ліньки буде переглянути стилістику текстів петицій, то питання відпадуть самі по собі. Писано одною рукою, не носієм української мови, заточено під «думки простої людини».

А тепер головне – навіщо? Щось не зовсім схоже на дурнуватий тролінг системи е-петицій. Питання, звісно, до органів компетентніших, але не варто дивуватися, якщо завтра-позавтра наведені вище цитати з’являться на різноманітних кремлівських, сепарських чи просто «сірих» ресурсах», як ілюстрація прагнення мешканців Західної України до об’єднання з Польщею. Можливо, хтось звинуватить автора тексту у надмірній конспірології, але, як кажуть мудрі люди, краще бути готовим до несподіванок. Тим більше, що ідея Москви про «урочисте повернення» Галичини в обійми реваншистських сил у Польщі в обмін за лояльність в європейському політичному середовищі абсолютно не нова і, судячи з останніх подій, не знята з порядку денного.

Наприкінці, аж проситься цитата з інтерв’ю депутатки Сейму Польщі, заступника голови комітету із закордонних справ Малґожати Ґосєвскої, авторки доповіді в Гаазі про злочини Росії на Донбасі. Перебуваючи 9 грудня на сесії Міжпарламентської асамблеї України та Польщі у Львові, вона сказала польському виданню wschodnik.pl: «Ми можемо багато робити разом, але є одна річ, якою ми повинні зайнятися у дуже ретельний спосіб – це боротьба з радянською пропагандою. Саме пропаганда пробує нас розділяти, підігрівати настрої один проти одного. Саме через неї ми маємо справу з різного роду неприємними інцидентами – там спалили прапор, там побилися, тут образили якусь релігійну урочистість і так далі. Якщо спільно не займемося історичними питаннями, обговоренням цієї важкої для обох народів історії, ця справа завжди стоятиме між нами і дуже ретельно підігріватиметься державою, що є на схід від наших кордонів. Вона якраз зацікавлена в тому, щоб ми не співпрацювали, щоб між нами були ворожі стосунки. Але майбутнє наших країн належить нам, і ми маємо разом і спільно його будувати».

Роман Онишкевич, опубліковано в виданні Форпост

http://vazhlyvo.info/yak-ruskij-mir-rozigruye-u-lvovi-polsku-kartu/
Коментарі