Дезертирство з Червоної армії під час Другої світової війни

В роки Другої світової війни інформація про кількість дезертирів була суворо засекречена. Однак з самого початку війни дезертирство з Червоної армії набуло значних масштабів. Закон передбачав чітке покарання за дезертирство, однак загроза розстрілу з конфіскацією майна не була перешкодою для тих, хто не хотів воювати за Сталіна. Тільки за 1941 рік було затримано 710 тисяч дезертирів-військовослужбовців і більше 71 тисячі втікачів від мобілізації. Перший випадок дезертирства був зафіксований вже 1 липня 1941 року на Оренбурзькій залізниці, коли новобранець зістрибнув з військового ешелону.

Фіксувалася значна кількість втікачів з Червоної армії в Вермахт, частина полонених Червоної армії відразу йшла служити німцям. Що ж змушувало радянських солдатів ухилятися від військового обов’язку? Причин для цього було більш ніж достатньо. Солдати повинні були захищати країну, яка сама була окупаційною, репресивною і людиноненависницькою за своєю суттю. “За комуністів воювати не піду, захищати гадів не буду!”, – заявляв житель Рязанської області М. Володін.

Ідеологічні противники або постраждалі від радянської влади явно не хотіли гинути за інтереси своїх ворогів. Сотні тисяч скривджених, в тому числі під час репресій, насильницької колективізації чи Голодомору, не хотіли воювати за її інтереси і відверто сподівалися на падіння ненависного режиму. Також серед причин дезертирства можна назвати оточення радянських військ у 1941 р., коли бійці залишали лави Червоної Армії, прагнучи врятувати собі життя. Обіцянка гітлерівців ліквідувати колгоспну систему зустрічала підтримку селян, які прагнули отримати землю й працювати “по-справжньому”. Тому багато з них прагнули ухилитись від мобілізації і дочекатись приходу німців.

Для того, щоб військовозобов’язаний міг легально перебувати в тилу, необхідно було отримати “бронь” – документ, що звільняв від фронту. Масовим було явище, коли завдяки недобросовісним чиновникам її отримували люди, які не мали на це ніякого права, але володіли достатньою сумою грошей, зв’язків або певним становищем в державному апараті. Найбільше “заброньованих” було в Москві – близько 45% від загального числа військовозобов’язаних. Для порівняння, в містах Західного Сибіру їх кількість не перевищувала 28%, а в сільській місцевості – 5%. Такі цифри дозволили деяким дослідникам стверджувати, що головна заслуга у несенні війни належить селянству, практично в повному складі відправленому на передову.

Звільнення від військової служби отримували і за станом здоров’я. Що тільки для цього не робили – труїлися, займалися покаліченням, стрілялися, імітуючи поранення. Спочатку хворих і покалічених відправляли в санчастину, а там, якщо пощастить, демобілізували. Для отримання заповітної броні деякі йшли на змову з лікарями. Сума в 5 тисяч рублів допомагала отримати рятівний діагноз, наприклад, “шизофренію” або “туберкульоз”, який назавжди звільняв від служби в армії. Зафіксовані випадки, коли за гроші медперсонал вводив під шкіру ін’єкцію бензину: вона викликала пухлину, а це дозволяло тривалий час перебувати на лікуванні.

Однак ухильники могли обійтися і без допомоги медиків: маючи потрібну суму грошей або підробивши печатку, вони отримували фіктивний документ. Нерідко в хід йшов варіант з “втратою” військового квитка. Вірили на слово: видавався новий документ з іншим прізвищем і незаплямованою репутацією. Гроші або продовольча допомога охоче приймалися деякими співробітниками військово-облікових управлінь. Вони знищували картки військовозобов’язаних або просто перекладали їх особисті справи з однієї картотеки в іншу.

З дезертирством радянська влада боролася шляхом використання винищувальних батальйонів, загороджувальних загонів. Знешкодження дезертирів здійснювали підрозділи НКВС, органи по охороні військового тилу. Для знешкодження осіб, що ухилялися від призову, проводилися облави, “прочісування” лісових масивів, засилка співробітників НКВС у райони, де передбачалося існування дезертирів. Загороджувальні загони створювались практично в кожному гарнізоні та населеному пункті (особливо у прифронтових областях).

Дуже непросто підрахувати загальну кількість дезертирів з Червоної армії за весь період війни, так як нема можливості встановити точну кількість загиблих солдатів. Д. Дьогтєв і М. Зефіров в своїй книзі “Все для фронту?” наводять статистику: число дезертирів 1,7 мільйона чоловік, ухильників – 2,5 мільйона. Ці цифри в цілому підтверджуються і іншими джерелами. Всього ж за роки війни за дезертирство було засуджено майже мільйон чоловік, розстріляно понад 150 тисяч. Така статистика явно не вписується в доктрину міфу про “велику перемогу”, і про неї ідеологи “русского міра” воліють не згадувати, як і про сам факт дезертирства, який був справді масовим явищем.

http://vazhlyvo.info/dezertyrstvo-z-chervonoyi-armiyi-pid-chas-drugoyi-svitovoyi-vijny/
Коментарі